До головного сайтуВступПередмоваТвориБіографіяІнфо  
   
 
Творчість Марії Савки-Качмар
Текст: Василь Качмар
 
 

Можна собі уявити, що пальці, в даному випадку, є тим органом чуття, яким може бути вухо композитора, око митця, котрий робить живопис, або рисунок. Пальці, відчуваючи зернинки шамоту, доторк до цього матеріалу, ніби, ніс вдихає аромат квітів, або вухо відчуває найменші коливання у творі музики.

Марія Савка обрала для своєї творчості дуже своєрідний матеріал. Звичайно, до того йшлося довгими шляхами. Тут, ніби, стікалися кілька рік; кілька приток в одну ріку, котрі, потім, створили цей своєрідний, могутній, особисто винайдений спосіб і метод втілення своїх творчих задумів, своїх помислів. Одною такою притокою була скульптура, саме в сенсі відчуття об’єму, як мама любить казати – саме того об’єму, котрий витісняє собою повітря, котрий організовує навколо себе простір, і котрий витісненням цього простору створює, ніби, невидиму, вірніше, вона дуже добре видима, але вона особливо відчувається, якимись, іншими чуттями – витіснений простір і ця організація навколишнього. І часом, коли мама робила, вже пізніше, твори, котрі, якраз втілювали собою не сам об’єкт, а навпаки – те, що є поза ним. І оте поза ним творило оту діру, котра і являла собою об’єм.

Контрскульптура – це цікавий експеримент, котрий, якби не був чоловік настільки сповнений задумами, багатством, розмаїттям всього, що пішов би одним напрямком, то міг би здобути якихось неймовірних вершин. Але людині переповненій можливостями дуже важко себе втримати в одному руслі, і зрозуміло, що є розкидання – трішки вправо, трішки вліво, а трішки хочеться побігти ще в іншому напрямку. І таким чином, десь, втрачається можливість, але це – особливість дуже талановитих і творчих людей і тут нічого не можна зробити. Отож вернуся до наших русел. Ще одним таким притоком була праця, навчання, дотик до технологій і особливостей керамічної справи, котра є надзвичайно древня, насичена енергією тисяч, сотень, мільйонів майстрів впродовж творення світової культури, цивілізації. Оскільки посуд, керамічна справа нас живила. Кожна мільярдна часточка миски потрапляла з молоком і з їжею в людину. Це злилося воєдино. Це наш організм. І тому гончарна справа є дуже глибинна. Чуття гончарної справи, чуття глини, чуття формування пластичності в пальцях – дуже привабливі. Коли ти можеш простим способом – дотиком своїх органів чуття – формувати оточення, нехай в невеликому об’ємі – величиною з кулак, або як горіх, але без зусиль, майже поглядом, можеш змінювати форму, робити втручання, творити. Ця особливість дозволяє швидко втілювати свій задум і тим є дуже привабливою. І ще одним таким руслом, я переконаний; живучи з мамою з маленьства, будучи, колись, єдиним організмом, маю, як і кожна дитина, дуже тісний зв'язок з мамою, відчував, розумів і розумію багато маминих чуттєвих речей. Мама, із зрозумілих нам всім обставин, колись займалася шиттям. Не малося на увазі модельний одяг, вона створювала свій особистий образ. Людині потрібно одягатися, а через одяг можна виразити себе. А оскільки, людина творча, то творчо до того підходила, абсолютно незвикло, не так, як всі це робили, не з таких матеріалів. Це виглядало по особливому, переважно, вибухово. Отож чуття і розуміння крою сплелося воєдино. Це, звичайно, не єдині напрямки котрі формували в майбутньому оцей вихід в творчість, котра стала основною – скульптура, ліплена з тонкого шамотного пласта. Беремо пластику, взяту від кераміки, твердий, досконалий об’єм від скульптури і тонкий, абсолютно, пласт, який не переважає 8 - 10 мм, що є надзвичайно тонко, якщо уявити, що скульптура може сягати двох метрів у висоту. Як хто знає, що то є ліплення – це коли матеріал є повністю піддатливим під твоїми пальцями і ти можеш формувати з нього ті об’єми, ті форми, які потрібно. Коли ти можеш користуючись інструментом: стеком або петлею додавати об’єму, чи важким стеком або дерев’яним молотком додавати великі об’єми, формуючи потрібні деталі… Шамот, котрий мама обрала основним матеріалом. «Шамот» став поняттям навколо якого все закрутилося. Це дуже складний технічний матеріал. Поза керамістами, всі люди, що мають справу з технікою в той чи інший спосіб, практично всі знають, що таке шамот. Це  – дуже тривкий до різноманітних температурних перепадів, до високих температур, міцний на стискання. Це стратегічний технічний матеріал, з якого роблять різноманітні печі для випалу, перепалу, нагріву; ним футрують ємності, в яких передбачається наповнення особливо розжареними субстанціями, такими як метали, що розтоплюються на дуже високих температурах, скло. Шамот витримує температурні деформації – з одного боку може бути розжареним до біла, а з іншого – цілком холодним. Така деформація його не руйнує в іншому випадку воно би відтрісло, зруйнувалося, розсипалося. Він має задатки, трохи, як в дамаської сталі – він має в собі ж, в своїй структурі, арматуру. Маленькі частки попередньо випаленої глини, потім подрібненої, як дрібненький щебінь, скріплені свіжою глиною. Таким чином шамот сам себе пов’язує. В процесі нагріву і різних температурних викривлень це дає можливість певної амортизації. Ліпити з такого матеріалу, нібито, так само, як і з глини, але він не дає себе так легко ліпити. Ці часточки включень, наштовхуючись одна на одну, не дають так легко його деформувати. З іншого боку, ніжні жіночі руки, просто, стираються об ті гострі камінці. Окрім всього – це, просто, боляче. Можливо, це, дещо, популярне пояснення, але коли вникаєш в суть і розумієш, що ці величезні роботи (праці) робить своїми руками тендітна жінка, то вертаєшся до думки, що це, справді, складно, що це не абияк. Шалено стирається інструмент – дерев’яні стеки просто зішліфовуються. Працювати петлею в, тому, класичному скульптурному розумінні – «як це скульптор без петлі» – дуже складно, бо як правило, не ефективна та петля. Це все говоримо про спосіб ліплення скульптури тим класичним способом, коли перед тобою є величезна глиба глини і ти  з неї частково витинаєш, частково наліплюєш. Тут ми вернемося, власне, до гончарства, котре рівно перетнулося із скульптурою, коли товщина стіночки нашої скульптури, двометрової, чи більшої, не перевищує сантиметра. Людина, створюючи такий об’єм, має або, спершу виліпити оту величезну масу  тої скульптури, а потім видовбати зсередини все зайве – це, тільки, теоретично, бо на практиці – повний абсурд, того не можливо зробити. Значить людина має відразу зробити тонкостінну, абсолютно порожнисту річ. Це так, ніби, видута якась скляна пустотіла …, або вилита тонкостінним литвом, кожен скульптор знає, наскільки таких великих розмірів складно.  Наприклад портрет. Річ мусить відповідати прообразу, мусить бути подібна, мусить бути характер і інші, присутні в нормальному портретуванні речі. Тут же постає архіскладна проблема, що треба створити просто порожню річ, щоби вона не впала, не зруйнувалася. Людина створює образ повністю в своїй свідомості. І руки, починаючи з самого стола, самого подіуму, починають з тонкої шкаралупи творити цей образ, не помиляючись, тягнучи його вверх. Мені здається, що це варто подиву і рідко хто з глядачів, коли споглядає мамині роботи, просто задається такою темою, такою думкою. Це занадто складно. Це настільки, якось, людину озадачує, що людина не задається метою проаналізувати це. Тому, що може розболітися голова. Я це розумію. Така техніка праці базується на віртуозності, насамперед, на, якійсь, еквілібристиці – це величезний досвід, помножений на ідеальне чуття об’єму, пластики і простору та чутливості рук, тому що при всій своїй технічній грубості, шамот дуже ніжний: якщо глина має певну пластичність і тягучість, то шамот, при надмірному вигинанні, тріщить і падає, навіть, в сирому стані. І тому, піднявши роботу на, якихось десять сантиметрів, або мус її залишати, або придумувати якісь немислимі підпорочки, що дуже ускладнює справу. Мама ж, ціле своє життя, відзначалася швидкістю праці, могла створювати портрет за одну ніч. Яким чином їй вдавалося втримати це все від руйнації, щоб воно не просіло. Навіть з глини, щоб зробити об’ємний скульптурний образ, скульптори запихають всередину неймовірні сталеві каркаси, товчуть по місяцю з електрозваркою і бригадою зварювальників і т. ін. Звичайно (майстер) класу мами, котра ніколи не застосовувала подібних технологій, це ішло паралельно, на інших рівнях, інших поверхах і іншим курсом. Створювалася скульптура, котра, здалеку, має дуже багато спільного з класичною скульптурою. Насправді ж – це, лише, омана – так, там є пластика, об’єм, є фотографічна подібність. Там вдихнута в образ душа і характер зображуваного. Правда, віддам цю тему іншому дописувачеві, котрий буде аналізувати всі ці нюанси. Висловлю, дуже коротко, свою думку про художній бік, хоча і хотів би ще поділитися своїми враженнями від тих неймовірних, фантастичних, загадкових сторін маминих робіт. Коли ти в цій речі, часом губишся,блудишся, забуваєшся і там залишаєшся, настільки вона загадкова, манить своєю таємничістю. Повернемося до технології. Не знаю, чи вдасться популярно розгорнути читачеві суть, бо думаю, що це надто складна справа, щоби її так просто пояснити. Її леко побачити, але надзвичайно складно зрозуміти. Це так, як канатоходець іде по дроті, здавалося би, в чім проблема? Людина іде собі по дроті, та й іде,як по тротуару. Потрібно вникнути в проблему і поставитися не з упередженням, щирим і відвертим зацікавленням, на якусь мить, для того, щоб осягнути. Мама не є хвалькувата, ніколи цього не пропагувала особливо і ніколи не афішувала. Хоча я ціле своє життя дивуюся з тої віртуозності, як це створювалося. Переважно ці речі ліпилися не із пласта, котрий був розкатуляний на столі, коли одним заходом – раз, і маєш шмат роботи, власне,що ні, тут шматочок за шматочком, як бджола ліпить свої стільники. Бджола маленька, не знає геометрії, якимось внутрішнім чуттям ніколи не помилиться, і ті шестикутні стільники завжди сходяться, гармонічно завершаться, завжди однакового розміру.

Тут, напевно, долучається іще та третя притока, третє русло. Це відчуття тої тонкої шароподібної субстанції, подібної на матерію, можливо, на бляху. Це щось такого, як майстри, колись, робили панцирі. Панцир, котрий мусив бути естетичним (статичним), відповідати моді і смакам, але котрий мусив бути внутрішньо абсолютно комфортним для людини, котра там міститиметься. Він має не обмежувати її рухів, і має ті рухи, дещо, конкретизувати і доповнювати. Отже майстер, колись, мав дуже багато завдань і мав маніпулювати міцністю цього панцира, його товщина ми, в залежності від місця: спереду грубший, ззаду тонший, з боків ще… Він мав легко зніматися і легко одягатися. Я це перераховую для того, що такий, приблизно, підхід у мами до справи, що стосується технічного боку. Шамот є, достатньо, капризний: він всідається і деформується, залежно від стану вологості, міняє свій об’єм, і якщо, скажімо, на попередньо зроблений шматок роботи, котрий втратив свою вологу, накладено наступний, то не зваживши на ці нюанси, а користуючись, лише, чуттям величини, розміру і форми, ми цю форму втратимо, тому що той, котрий підсох більше, залишиться в своїх розмірах, а приліплений пізніше, обов’язково, всядеться більше і таким чином, форма зруйнується. Вірніше, залишиться, як об’єкт, але зруйнується, як та сутність, котра нам потрібна – форма в художньому розумінні. Ці речі завжди потрібно враховувати. Окрім того, коли тягнеш стіночку в сантиметр на висоту півтора метра, то, можна собі уявити, що ,навіть, щільні матеріали, такі як… Яким чином вдається автору зберігати форму? Зберігати його цілісність, навіть, у фізичному розумінні – щоб він не розсипався, не розломився. Неймовірне відчуття конструктивності, коли в потрібних місцях робляться підсилення, ребриста будова, щось схоже на кістку, що має порожнини, наповнені пористою структурою. Саме ці тонесенькі підсилення, часом, тонші за 5мм, дають можливість зберегти цю порожнистість. Цікава особливість: банальна, на перший погляд, причина такої тонкостінності і трудозатратності цих речей – мама починала творити в часи, людина була у всьому обмежена, обмежена в праві, навіть, дихати. Нестача і дороговизна матеріалу, складність пересування робіт – спричинили до того, що потрібно було економити свої можливості. Економити матеріали, при такому виконанні, шамоту іде в кільканадцять разів менше, ніж коли стінка була б грубшою, була б самонесучою. Але, тоді, роботи важили б не сотні кілограмів, а тисячі, чого мама собі не могла дозволити, бо вони були б не транспортабельні, а тендітна жінка, переважно, давала собі з ними раду сама. Звичайно, дякуючи друзям, товаришам, колегам речі носилися, випалювалися в печах. Тут мама не могла сама собі дати ради, але, власне, з огляду на те, що це носитимуть люди, мама старалася робити їх якомога тоншими, якомога легшими, наскільки це було можливо. Тому, що шамот відноситься до тих важких матеріалів. Це «м’який камінь», котрий після випалу стає подібним на вапняк. Отож, винахід, котрий я для себе запозичив – на перехресті, здавалося б віддалених, не стосовних одне до одного ремесел і жанрів, можна знаходити дуже цікаві результати. Тут їх перетнулося кілька, три основних, два з них, справді, основоположні. На їх перетині мама знайшла можливість втілювати себе. І цей світ, шкода, що не переданий учням. Не переданий, тому що занадто індивідуальний. Кожна людина, в принципі, може підхопити і продовжити цю справу, але у випаду, якщо би захотіла так любити свою роботу, отримувати задоволення від такої трудозатрати, щоби сама праця, котра невидима, схована, чи та, котру можна відчути, лише, споглядаючи «третім оком» річ і приносить автору задоволення. Лише в тому випадку учень міг би підхопити і продовжити цю справу. Але я думаю, тут, скоріше не о школу ходить, а о пошук тих індивідуумів, які би могли продовжити таку, тобто працювати в той технологічний спосіб. Ще раз наголошую, що творення об’єму, просто, з повітря. Об’єм, ніби вже, існує, але, як бджола, ліпиш по якомусь невидимому контуру, який, лише, в тебе в свідомості, твої руки працюють, ніби, рухані якоюсь певною програмою, котра чітко закладена в голові і жоден міліметр вправо-вліво не може бути. Якщо вам потрібно змінити форму – треба її зруйнувати, розібрати. Так само, як архітектори, спершу, створюють проект, за котрим, потім, будують будівельники. Не можна взяти молоток і ним посунути стіну на півметра, приплюскати її, чи вистукати зсередини, як в чеканці. Улюблений інструмент скульпторів – петля – тут, просто, недоречний. Тут нема що зістругувати. Товщина стінки дорівнює половині стругу петлею. Безмежне захоплення викликає такий стиль, такий підхід до праці. Він мав би бути повчальним для спеціалістів, абсолютно, різних жанрів. Така, певна, самопожертовність. Вона є притаманна, насправді, творчим людям. Її треба пропагувати, бо це є шлях самовдосконалення. Коли в людині заведений механізм самовдосконалення; механізм постійного автоматичного пошуку – людина спить, а пошук іде, закладений у всі закапелки свідомості, у всі можливі способи контакту єства з середовищем.